«Архіви мене захопили на все життя…»: Інтерв’ю з Геннадієм Боряком

Геннадій Боряк – доктор  історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, заступник директора і завідувач відділу спеціальних галузей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів Інституту історії України НАН України, випускник кафедри архівознавства історичного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1978 р.).

Геннадію Володимировичу, чому Ви вступили саме на історичний факультет?

Я буду абсолютно відвертим. У дитинстві я мріяв стати капітаном далекого плавання, бо страшенно любив море, багато років займався спортивним плаванням. Але приблизно в 14 років я зрозумів, що треба робити вибір: або професійний спорт, або навчання та якась інша професія. Відчув, що у спорті я ніколи не досягну висот (а були юнацькі амбіції!). Зрозумів, що я – гуманітарій. А з-поміж гуманітарних предметів особливого вибору не було: література, мова (українська або російська; іноземна тоді була просто на маргінесі суспільних інтересів), історія, суспільствознавство… Я зупинився на історії. В 10-му класі я вже не вчив таких предметів, як фізика та математика, бо ми з однокласниками налагодили чітку систему списування: хтось спеціалізувався на математиці, я – на гуманітарних предметах: літературі і історії. Школу я закінчив із золотою медаллю, тож для вступу в університет складав лише один іспит. Щодо вибору університету, то тут все зрозуміло: я був киянином. До того ж моя старша сестра закінчила Київський державний університет імені Шевченка за спеціальністю романська філологія (вивчала іспанську мову). Мій вибір, зрозуміло, також пав на нього.

Що вплинуло на Ваш вибір подальшої спеціалізації на факультеті?

Я не пам’ятаю, з якого курсу в нас розпочиналася спеціалізація: або з другого, або з третього. Коли я зрозумів, що треба визначатися, то архівна кафедра була обрана мною за принципом “найменшого зла”. Поясню.

Вже на першому курсі я зрозумів, що в жодному разі не можу займатися нічим близьким до предметів “марксистсько-партійного циклу” (історія партії, науковий комунізм, політекономія). Цим блоком проблем я займатися не хотів. Чому? Бо я дуже рано зрозумів, що нас дурять. Це було неймовірне відкриття, яке перевернуло мою свідомість. Якось ми з товаришем разом готувалися до іспитів (його звуть Юрій Олійник, він вчився на кафедрі археології, ми сиділи за однією партою, і досі залишаємося дуже близькими друзями, він хрестив мою доньку, взагалі, усе життя ми йшли поруч; зараз він – відомий письменник, до речі, його батько – Микола Олійник – був також талановитим письменником). Було літо, ми займалися в парку, у затінку дерев; зустрілися біля стадіону “Динамо”, дістали книжки, про які домовлялися, – і раптом з’ясувалося, що хтось взяв не ту книжку, в результаті у нас виявилися матеріали двох з’їздів партії: попереднього та наступного. Ви розумієте: спокуса порівняти! От ми і почали порівнювати, наскільки узгоджуються плани та звіти партії; чомусь кортіло побачити, що ж реально було зроблено за чергову п’ятирічку. Було якесь глухе й непевне відчуття: а чи не дурять нас? І тут ми зробили страшне відкриття: з’ясувалося, що кількісні параметри порівняти не можна! Наприклад: якщо за 5 років планувалося збільшити виробництво вугілля на 100 млн т (звісно, цифри умовні, я фантазую), то у звіті буде написано, що виробництво вугілля збільшилося на 3%. Тобто, не можна порівняти 3% та 100 млн т. І по всіх інших параметрах так само: план у відсотках – звіт в тоннах або кілометрах, план в кілометрах або тоннах – звіт у відсотках. Ми зрозуміли, що все це – маніпуляції. Хтось (дуже талановитий) дуже ретельно працював з цифрами. І тоді я одразу вирішив, що принципово не буду займатися історію партії (ну, і заодно – історією радянської доби). Звичайно, я був далекий від того, щоб звинувачувати викладачів цих курсів, але мені було неприємно, що вони говорять мені неправду. Навіть, якщо вони цього не усвідомлювали.

Чому Ви не обрали історію СРСР або історію України?

Історія СРСР для мене була чомусь нецікавою, бо вона якась довга і далека. Історія України була дуже редукована. Нам, я пам’ятаю, історію козацтва читав доцент Кудлай – це було неймовірно цікаво, але історія України була якась… в мене було таке враження, що історію України мені подають так би мовити тишком-нишком, ніби щось ховають, щоб ніхто не почув. Можливо тому я не бачив жодної перспективи у вивченні історії України.

Багато людей вступали на кафедру історії країн соціалістичного табору, чому Ви туди вирішили не йти?

Так, багато людей з нашого курсу обрали кафедру історії країн соціалістичного табору. Чому туди люди йшли? Бо була можливість поїздки туди. Зрозуміло, що до США ніхто з нас не потрапить, а шанс потрапити до Польщі, Болгарії або навіть до Югославії був цілком реальним. Я туди не хотів йти: з юнацьким максималізмом я вважав, що усі, хто займається на цих кафедрах (так само, як і на кафедрі історії КПРС), керувалися якимись кар’єрними міркуваннями. А мені це було нецікаво. Хотілося чогось іншого. Молодість – вона така.

Отже, я відкинув блок “компартійний”, блок історії соцкраїн, історію СРСР, історію України. Залишалося вже не так багато…

Етнографія? Середні віки? Нова та новітня історія?

Етнографія, пригадую, мене взагалі не цікавила. Так нас виховували: етнографія у моїй тодішній уяві – це щось таке примітивне, маргінальне, темне й сільське (цікаво: вже понад десять років ми з дружиною постійно живемо в селі, на колишній дачі її батьків; по суті емігрували з Києва…). Середні віки, нова, новітня історія (це не історія, а суцільна політика) – ні. Давній Схід, країни Азії, Африки, Латинської Америки – ну, це взагалі катастрофа. Античність – красиво, але дуже абстрактно, ну, що ж там можна нового відкрити? Тобто, всесвітня історія, на жаль, також “мимо”.

Залишається по суті дві спеціалізації: археологія та архівознавство. Як обирали з-поміж них?

На першому і другому курсі я був в археологічній експедиції. Мені подобалась романтика експедицій. І потім ще кілька років після університету я розкопував пам’ятки Трипільської культури. Археологія могла б бути, але там треба копати. Я все-таки відчував, що фізична праця мене не дуже приваблює: виснажливо, та ще й під пекучим сонцем… Ні, не годиться.

Крім цього, щодо усіх інших кафедр, то я розумів: після закінчення університету професія може бути тільки одна – вчитель, в крайньому випадку науковець (але про науку я тоді взагалі не думав і навіть не уявляв, що я з цим можу пов’язати своє життя). А вчителем не хотів бути, бо я не люблю довго говорити. А викладацька професія – це ж безперервне говоріння.

Відкинувши ще й археологію, я максимально звузив коло дисциплін і опинився віч-на-віч з архівами. Тобто, я обрав кафедру архівознавства “від противного”. Це була моя тодішня мотивація, оце “найменше зло”. Піду сюди, бо більше нема куди: там – нецікаво, там – дурять, там – кар’єристи, а там – тяжка фізична праця.

Ви залишилися задоволеним своїм вибором спеціалізації?

Архіви мене захопили на все життя. Першу дисертацію написав цілком на архівних документах 15–16 ст. (друга була присвячена вже сучасним архівно-інформаційним системам).

Я в своєму житті працював всього в двох місцях: в архівах і в Академії наук. Перші десять років я “відсидів” в архіві, потім пропрацював майже десять років в Академії наук, потім майже на десять років знову повернуся в архіви, туди ж, де починав, але в дещо іншому статусі, спочатку як заступник очільника архівної служби, потім – Голова Держкомархіву. Після цього вже понад десять років – знову в Академії. Доля водить колами між Солом’янкою і Кірова/Грушевського. Далеко не відпускає.

Із усіх очільників Державної архівної служби Ви – єдиний, хто має спеціальну архівну освіту.

Так, і в дипломі в мене записано: “історик-архівіст”, та ще й “викладач історії та суспільствознавства з правом викладання англійською мовою”.

Ви вчили англійську в університеті чи ще в школі?

Коли я був у 10 класі, то пішов на міські курси англійської мови. Там я почав вчити американську англійську. За півроку нас багато чому навчили, це був дуже потужний інтенсив. Влітку перед вступом до університету я дуже захопився Хемінгуеєм (так тоді за зросійщеним правописом, – а іншого ми не знали, – вимовлялося прізвище Гемінґвея), читав його в оригіналі.

В університеті продовжили вивчати англійську?

Коли я вступив в університет, я мав зовсім непогану англійську мову, – і мені запропонували піти у спецгрупу. А це означає: ходити щодня впродовж п’яти років на нульову пару з англійської. Всі приходили на заняття на другу годину, а ми – на дванадцяту. Так ми вчили мову усі п’ять років і потім складали державний іспит з англійської. Тоді я не уявляв, навіщо вона мені потрібна? Це було майже як латина: мертве і нікому не потрібне знання. Ну, хіба Хемінгуея (Гемінґвея) читати в оригіналі, не адаптованого і не в перекладі…

Але воно вистрілило за 10 років, коли у 1989 р. я вперше полетів до США, це була моя перша заокеанська подорож (і друга закордонна; перед тим я був лише в Польщі у 1988 р.), організована відомою американською дослідницею архівів Патрицією Кеннеді Ґрімстед. Я опинився в Українському науковому інституті Гарвардського університету (згодом я неодноразово бував за океаном; як я порахував, загалом – 14 разів, і у значній мірі це було уможливлено знанням мови). Так сталося, що мова мені не просто знадобилася, вона мені дуже допомогла, зокрема, й на посаді очільника державної архівної служби: це дало мені можливість вільно спілкуватися з іноземними колегами і досить впевнено тримати європейський, а не протилежний вектор руху архівної служби і українських архівів («Геть від…»). Ментальність архівістів у першій половині 2000-х років пройшла серйозну еволюцію, а головне, – що була пройдена точка неповернення. Архіви перестали бути закритими відомствами і «режимними об’єктами», як їх назвала в 2006 р. товариш Гінзбург (даруйте, я так називаю цю пані, або краще – особу).

Які предмети Вам запам’яталися з тих, що викладалися на кафедрі?

На кафедрі нам викладали дуже цікаві предмети, цікаві своєю екзотичністю. Наприклад, палеографія. Щоправда, нам читали палеографію давньоруську, російський устав та напівустав, а не український скоропис. Очевидно, що це був потрібний предмет, але не зовсім те, що нам треба було. Зрозуміло, що жодної живої пам’ятки не доведеться читати уставом. Коли мені довелося працювати у московських архівах з Литовською метрикою, я був страшенно шокований: я нічого не розумію. Здавалося, я ніколи не опаную це письмо! Але я взяв себе в руки, взяв аркуш і почав перемальовувати літери на своєму папері, намагаючись відтворити їх у звичній графіці. Наприкінці першого дня я зрозумів, що зможу згодом читати ці тексти.

Археографія. Так сталося, що у моєму скромному творчому доробку найбільше праць саме археографічного спрямування, зокрема й докторська дисертація була присвячена камеральній археографії. Археографію нам викладав професор Семен Олексійович Яковлєв – немолода, дуже інтелігентна, скромна і якась така дуже тиха людина. До речі, вихованець Московського історико-архівного інституту – школа! І читав він так само: цікаво, але слухати було непросто – лекції звучали тихо, повільно, ніби все відбувалося в якійсь іншій реальності. Скажу відверто: ми поважали Семена Олексійовича, але мені не дуже подобалися його тихі лекції, ми скоріше відпочивали на його лекціях, аніж всмоктували нове знання (нехай його душа не ображається!). І іронія долі полягає в тому, що саме цей предмет потім для мене став чи не основним. Так, саме археографія. Займаючись строго кажучи, едиційною археографією як улюбленою справою, я тішуся, що багато в чому навчився саме в університеті і саме на кафедрі архівознавства.

Читали нам щось подібне до організації архівної справи, правда, не в Україні, а в СРСР та зарубіжних країнах. Джерелознавство, само собою, читалося.

Такі предмети як геральдика, нумізматика в нас викладалися факультативно і вивчалися вони в комплексі допоміжних історичних дисциплін. Ще якісь окремі дисципліни читалися, але зараз не пригадаю. І в тому теж є іронія долі, бо в Інституті історії я очолюю відділ, який займається дослідженням спеціальних галузей історичної науки, або ж спеціальних історичних дисциплін…

Тобто, все те, що або я ігнорував чи мені було нецікаво, або нам викладалося не завжди так, як хотілося, – все це потім до мене повернулося, – і мені довелося цим займатися. Так розпорядилася Доля. Я з цим зустрічаюся постійно.

Яка у Вас була сфера наукових інтересів під час навчання в університеті?

В університеті у мене була дуже цікава тема – давньоруська архітектура як історичне джерело. Я, коли навчався на середніх курсах, закохався в дівчину, Оксану, яка вчилася на мистецтвознавця (точніше, мистецтвознавчиню) та відвідувала Київський художній інститут (нині – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Захоплений нею, готовий був навчатися де завгодно, аби бути ближче до неї. Тож почав відвідувати ті лекції, де міг бачити її. Згодом мене захопили вже самі лекції з історії мистецтва. І це було дуже комфортно, бо вони навчалися зранку, а ми – на другій зміні (я особисто – з 12-ї години, тож зранку встигав побувати на Смірнова-Ласточкіна (нині – Вознесенський узвіз), а потім біг на англійську мову до університету.

Так я прослухав курс з історії давньоруського мистецтва. Коли я був уже на останніх лекціях в тому інституті, то викладач демократично запросив мене на залік. І у мене в університетській заліковці з’явився запис про залік з історії мистецтва Київського художнього інституту, зовсім іншого навчального закладу. В деканаті були здивовані, але я пояснив, що чесно ходив туди на лекції (про першопричину, мотиви, так би мовити, звісно, змовчав).

Хто був Вашим науковим керівником під час навчання в університеті?

Науковим керівником у мене був професор В’ячеслав Ілліч Стрельський. Він мене запитав: «Чим би ти хотів займатися?» Відповів, що захопився давньоруським мистецтвом, він подумав і запропонував тему «Давньоруська архітектура як історичне джерело». І я почав цим займатися: в мене і курсові були на цю тему, і потім дипломна на цю саму тему. Дипломна робота рецензувалася в Інституті історії, у мене навіть збереглася рецензія моєї колеги, яка донедавна ще працювала в Інституті історії України. Вона поставила мені «чотири». Чому четвірку? Ні, це була не дипломна, а реферат на базі дипломної роботи для вступу до аспірантури. Знаєте, це був реферат в прямому сенсі цього слова. Там було багато не просто запозиченого, а прямо списаного з блискучої роботи видатного археолога Артемія Арциховського «Давньоруські мініатюри як історичне джерело». Звичайно, це була така собі слабка учнівська робота, але в університеті професор Стрельський її оцінив високо. Авансом.

Який у Вас був улюблений викладач в університеті?

Мабуть, все-таки В’ячеслав Ілліч Стрельський. На жаль, контактували ми з ним не так часто, як хотілося б: він завжди був зайнятий. Але з ним завжди було цікаво. Безумовно, він був людиною непересічною, неординарною, цікавим викладачем і співрозмовником.

Багато було цікавих викладачів! Надзвичайно яскравими були лекції з археології Івана Гавриловича Шовкопляса, з історії України – Петра Дмитровича Кудлая.

Які курси викладав В’ячеслав Ілліч Стрельский?

Він викладав джерелознавство. Я думаю, що він розумів набагато більше, ніж міг писати і говорити, бо по тому, як він викладав, з якою легкістю він це робив, було зрозуміло та відчутно, що насправді за тим стоїть набагато більше розуміння. Це був інтелектуал надзвичайно високого рівня. Водночас В’ячеслав Ілліч був дуже демократичним (демократизм по відношенню до студентів – це традиційна ознака інтелігентності). Інтелігентна людина не буде свою посаду та свій статус ставити між собою та тим, з ким вона спілкується.

Пам’ятаєте своє знайомство з архівами та справжніми архівними документами?

Вперше я побачив «живі» документи, які можна було взяти до рук, почитати та погортати, на практиці, здається, це було після четвертого курсу. Архівну практику ми проходили в Державному архіві міста Києва. Тоді нам страшенно цікаво було читати кримінальні справи, страшно, але цікаво. Це був архівний фонд якогось суду, і там були кримінальні справи з фотографіями вбивць та їхніх жертв. От саме з цих справ у мене і відбулося знайомство з архівними документами. Я вже не пам’ятаю, який вид архівної роботи ми опановували під час роботи з цими документами. Можливо, нумерували, але це не принципово. Набагато краще я пам’ятаю, які там були чарівні дівчата! Саме цим мені і запам’ятався передусім архів.

Яким був початок Вашого професійного шляху в архівах?

Коли влітку 1978 р. я почав працювати в історичному архіві (ЦДІАК), тут я з вдячністю згадав кафедру і зрозумів, що багато чому навчився саме там. Після закінчення університету мені настільки кортіло потрапити до архіву, що я з’явився на роботу на два тижні раніше, ніж треба було. Тоді місяць, здається, після отримання диплому можна було офіційно відпочивати. Я прогуляв лише два тижні і прийшов влаштовуватися на роботу. Одразу занурився в археографію, потрапив до відділу публікації документів, який готував документальні збірники (тоді це були не дуже цікаві з першого погляду дві серії: з історії робітничого руху і з історії селянського руху в Україні. Такий собі відгомін реакції початку 70-х на «шістдесятництво» в історичній науці…). І хоч цю тематику тоді важко було назвати захоплюючою, але занурення в тогочасне життя, у світ людини ХІХ століття (а з історією селянства – ще глибше, це було XVII століття!) для мене було неймовірно цікавим. Тоді робота з документами мене й захопила. Окрім усього іншого, це був своєрідний ескепізм, внутрішня еміграція (гадаю, я не один був такий емігрант в архіві, де, між іншим, раніше працювали, точніше, перебували у своєрідному засланні Василь Кук і Василь Стус).

Трохи пізніше мав різні проблеми з КДБ, яке допитувалося, як молода перспективна людина, що працює в ідеологічній, як вони казали, установі, може не бути членом партії? Відповідав, що ще не готовий, мовляв ще не дозрів. Слава Богу, вдалося утриматися від співпраці з ними (пропонували стати інформатором). При цьому цинічно шантажували, зокрема тим, що позбавлять права працювати у спецфонді бібліотеки архіву (я працював там переважно з картами Генштабу початку ХХ ст., вишукуючи в пізній мікротопонімічній номенклатурі релікти давніх топонімів XVI–XVII ст.). Ба більше: залякували. Уїдливо казали, що можуть допомогти із захистом дисертації, а можуть і… Пам’ятаю, тероризували телефонними дзвінками, вдаючи, що стежать за кожним кроком. Коли одного дня у 1987 р. зустрівся у парку Шевченка з молодим (тоді!) канадським істориком Богданом Клідом, який передав мені верстку географічного покажчика до довідника Патриції Кеннеді Ґрімстед по українських архівах (знаменитий “блакитний” том: Archives and Manuscript Repositories in the USSR: Ukraine and Moldavia. Princeton, 1988), – увечері вони потелефонували додому і допитувалися, що було в тому жовтому грубому конверті, якого Богдан мені передав. Такий собі дрібний тероризм на персональному рівні. Загалом, своєї стратегічної мети щодо співпраці вони не досягли, але нервів мені і родині попсували багато…

Яка у Вас була тема під час навчання в аспірантурі?

Я не думав поступати в аспірантуру, це моя майбутня дружина мене «підбила», точніше, її мати, яка очолювала бібліотеку в академічному Інституті держави і права. Так сталося, що в тому ж таки 1978 році я став аспірантом-заочником Інституту історії АН УРСР. Пам’ятаю, страшенно пишався тим. Приблизно так, як десятирічним хлопчиком пишався червоним піонерським галстуком на шиї, ідучи до школи. Для тодішньої молодої людини це було надзвичайно престижно і “статусно”, як би зараз сказали, бути причетним до Академії наук. Знаєте, статус цієї елітної тоді установи був настільки високим, що я досі пам’ятаю, як тремтіли ноги, коли я, молодий аспірант-заочник, довго йшов вздовж до-о-о-вгої будівлі по вул. Кірова, 4, наближаючись до арки – входу в Інститут. Йшлося мені зазвичай якось дуже повільно і все більше якось вздовж стіни…

Тему дисертації мені довелося міняти. Коли я вступав, у нас була серйозна конкуренція. Мене викликав вчений секретар і каже: «Геннадій, є така проблема. Ви з N (називає прізвище іншого абітурієнта) вступаєте у відділ історії феодалізму, ви з ним набрали однакову кількість балів, але твій конкурент надто скандальна особа: якщо ми візьмемо тебе, а не його, то на нашу голову буде стільки проблем… Тому давай домовимося. Ми беремо його, а для тебе є місце у відділі розвинутого соціалізму (чи комуністичного будівництва, точну назву не пам’ятаю). Я з жахом на нього подивився: оце поворот, – вступав на феодалізм – а опинився в комунізмі! Повертається до мене те, від чого так старанно тікав і чого уникав… Вчений секретар каже: «Напишеш дисертацію по комунізму, а потім повернешся до свого феодалізму, які тут проблеми?». Я погодився, розуміючи, що трохи часу у мене є, аби оговтатися. До того ж почав ходити на заняття з іноземної мови і філософії, почав готуватися до кандидатських іспитів, бо їх же все одно треба було здавати. Тицьнувши пальцем навмання у список з назвами пропонованих аспірантам тем, я натрапив на таку, так би мовити, вишукану тему. Вдумайтеся: «Боротьба за комуністичне ставлення до праці як новий вид соціалістичного змагання» (?!). Ну, і в дужках, зрозуміло, там була якась відповідна хронологія, не пам’ятаю вже, які саме роки. Затвердили мені тему. І ось тут я зрозумів: треба щось робити, треба тікати аби, не дай Бог, не написати щось про соціалістичне змагання.

Тоді, 1979 року, на моєму шляху й трапилася унікальна людина, яка визначила мою подальшу долю. Це був Федір Павлович Шевченко. Мій науковий керівник, мій Вчитель. Федір Павлович тоді очолював групу, згодом – сектор історичної географії та картографії, в якому з 1978 р. розпочалася підготовка унікального Атласу історії України. Федір Павлович дав мені таку тему: «Адміністративно-територіальний устрій українських земель у кінці XV – першій половині XVI ст.: аналіз джерел». Отже, у мене була суто джерелознавча праця. При цьому моєму науковому керівнику вдалося блискуче сполучити мою роботу над кандидатською дисертацією з практикою: мені доручили готувати одну з базових карт для атласу (це карта адміністративно-територіального поділу українських земель зазначеного періоду). Дисертація, що з’явилася через довгі вісім років, я вважаю, була найкращим, що я в своєму житті написав. Але тоді я настільки захопився практичною археографічною роботою, з згодом – науковою-організаційною діяльністю, що так і не опублікував свою «кандидатську» монографію. Коли ж прохопився і усвідомив це, було запізно, наука пішла далеко вперед. Стало ясно, що я вже не зможу її опублікувати без істотного доопрацювання. А на це вже було часу, – тиснули інші проекти, адже був початок 1990-х років! Неймовірне піднесення, а попереду, здавалося, – ціле життя! Ось так і сталося, що найкращу свою працю я не зміг, просто не встиг опрацювати як монографію. Загалом, я в житті ніколи ні про що не шкодую, але ця історія – мабуть єдине, про що я все ж таки шкодую… Тому раджу всім моїм молодим колегам: намагайтеся все робити вчасно, в тому числі – захищати дисертацію та публікувати монографії.

Які на сьогодні Ваші наукові та професійні інтереси?

Для мене основна тема на сьогодні – це архівоцид, феномен винищення архівів у XX ст. У мене є публікації на цю тему, і я продовжую далі цим займатися. Працюю над монографією. Не знаю, чи зможу завершити її, – катастрофічно бракує часу. А почалося все із таємничої історії зникнення актових книг. З того колись цілісного потужного масиву джерел із ранньої нової і нової історії України (XVI–XVIII ст.) – так званих актових книг – на сьогодні збереглися лише ті, які німці вивезли з Києва під час Другої світової війни. Їх нараховується близько двох тисяч. А чотири тисячі зникли. Згідно з офіційною версією, вони згоріли під час пожежі у червоному корпусі Університету. Але це майже неймовірно, адже це книги з спресованим кількома століттями папером, який не так просто запалити. Тисячу, півтори тисячі спресованих аркушів книги в твердій шкіряній палітурці дуже важко підпалити, а знищити чотири тисячі таких книг абсолютно безслідно? Як це можливо?

Що, на Вашу думку, трапилося з цими документами?

Я маю свою – конспірологічну, не дивуйтеся,– теорію. У мене немає достатньої кількості неспростовних і чітких підтверджень, відтак я не можу стверджувати, але мені здається, що ці книги, які залишалися в університеті, було знищено свідомо. Якщо подивитися на комплекси джерел з історії України і Росії, то ми побачимо потужний комплекс блискуче збережених документів, які можна назвати державним архівом Росії. Зрозуміло, це документи від часів Московського князівства і далі. У нас подібним архівом були місцеві еквіваленти Литовської метрики, тобто судово-адміністративні книги. Для величезної території Правобережної і Лівобережної України і для Галичини. У Західній Україні таких книг 11 тисяч, у нас напередодні Другої Світової війни було шість тисяч. Евакуації вони не підлягали, оскільки для радянської влади такі документи були сміттям, макулатурою. Німці вивезли частину, – і цих документів не було в Києві досить довго, до 1945 р. У 1943 р. було відомо, що цих книг немає, – і з’явилася надто велика спокуса знищити ті книги, що залишилися, а потім списати все на німців…

Тобто, Ви вважаєте, що відбулося свідоме винищення актових книг?

Мені здається, що це була свідома акція, така сама, як акція винищення Хрещатика. Міста позбавили його історичного вигляду. Людина в такому місті, де немає історичного середовища, не почувається частиною цього середовища. Тобто в місті, де радянська архітектура, простіше виростити радянську людину, аніж в місті, де є архітектура старого міста. Це цілком логічно і зрозуміло.

І так само нас позбавляли не лише архітектурних пам’яток, але і пам’яток культури, бо це є елементи нашої ідентичності. Елементи державного архіву, хай це регіональні блоки, але вони прив’язані до колишньої держави, в даному випадку до Речі Посполитої та до Гетьманщини. Державний архів – це атрибут держави: є державний архів – є держава, немає державного архіву – немає держави. Правда, цинічно звучить? Немає людини – немає проблеми, немає архіву – також немає проблеми. У нас немає державного архіву Гетьманщини. Бо не повинно було бути. Державний архів – один, він є у Москві. А інших державних архівів не може бути…

Тому я думаю, що ті чотири тисячі актові книги було знищено намірено і свідомо. Не можна безслідно знищити таку кількість книг. На жаль, у мене немає аргументів. Професор Дашкевич, відомий львівський історик, колись сказав або написав, що за свідченням киян, що пережили окупацію, восени 1943 року по Києву десь в районі університету вітер носив окремі аркуші з актових книг. У мене немає жодного посилання, і я не знайшов інших подібних свідчень. На жаль, його вже немає серед живих, і я не можу перепитати.

Після пожежі в Кам’янці-Подільському я зрозумів, що якою б не була пожежа, чотири тисячі таких книг не вигоріли б так, щоб навіть натяку на них не збереглося.

Розкажіть, будь ласка,  детальніше про цю пожежу в Кам’янець-Подільському архіві.

В 2003 році відбулася страшна пожежа в Кам’янці-Подільському, було підпалено міський державний архів (саме так, я не помилився в назві). Ми втратили 10% найцінніших документів з історії Подільської губернії – ключові фонди, які мали б зберігатися не в Кам’янці-Подільському, а в Державному архіві Хмельницької області у Хмельницькому. Копій не було, і це була страшна трагедія.

Наступного дня після пожежі ми вже були там з колегами та ходили по згарищу. Я пережив цю трагедію і дуже добре все пам’ятаю. Горіло дуже довго, майже добу. Одразу все, що було залито водою, помістили до морозильної камери на місцевому консервному заводі за температури мінус 30 градусів. Зайва волога почала виморожуватися з паперу. Коли після піврічного зберігання цих врятованих документів їх вийняли з морозильної камери, то вони були ледь вологими. Їх потім просушували на птахофабриці. Це все окрема велика історія, вона була висвітлена в багатьох публікаціях, представлена на сайті Державної архівної служби.

Після пожежі в Кам’янці-Подільському ці постраждалі документи зберігаються в окремому сховищі в Державному архіву Хмельницької області у м. Хмельницькому, вони реставруються, з ними тривають різні роботи. Процес відновлення буде тривати десятиліттями. Але ключовий момент в тому, що після пожежі щось з документів залишилося. А там немає нічого – ми сьогодні маємо лише те, що німці вивезли.

Актові книги – це ті джерела, яких я найбільше в житті прочитав і з якими я працював. Це моя улюблена тема.

Ви зазначили, що в університеті обирали між кафедрами археології та архівознавства. Чи продовжували надалі якусь археологічну діяльність?

Щодо археології, то на розкопки я і надалі їздив (переважно це були пам’ятки трипільської культури), але на загал в мене була дуже, я б сказав, інтелігентна робота, – я працював на помийних ямах. Помийні ями – це кладязь цивілізації, кладязь культури, люди скидали туди битий посуд, попсовані іграшки, статуетки з відбитими різними частинами тіла тощо. В той час, як мої колеги копали, я сидів «на ямі» з ножем, пензликом і в рукавичках. При цьому мене цікавила не стільки археологія як наука, скільки саме трипільська цивілізація. Упродовж майже десятиліття після закінчення університету чи не кожного року влітку я їздив у такі експедиції

Чи підтримуєте Ви зв’язки зі своїми однокурсниками?

Так, більш-менш регулярно. Ми збираємося кожні п’ять років. Востаннє ми зустрічалися в травні минулого року, це було сорокаріччя (неймовірно!) нашого випуску. У нас дуже цікавий курс. Разом зі мною, наприклад, вчився Володимир Литвин, він, до речі, не пропустив жодної зустрічі однокурсників і доклав багато зусиль для їх організації.

Багато людей приходить на ці зустрічі?

На сорок років нас було, здається, трохи більше п’ятдесяти. Випустилося десь 120 осіб. Тобто, за винятком тих десятьох, кого, на жаль, вже немає серед живих, приходить більше половини. Це багато, оскільки цього року на такій самій зустрічі з нагоди сорокаріччя випуску була моя дружина, яка роком пізніше закінчила той самий історичний факультет (там, до речі, ми й познайомилися). У них було лише двадцять людей.

Приходять в основному одні й ті самі?

Так. Дуже рідко, коли хтось додається. З більшістю сокурсників ми не бачимося упродовж п’яти років і потім з приємністю спілкуємося саме на таких зустрічах.

Які б Ви дали поради студентам-архівістам та абітурієнтам, що вступають на кафедру архівознавства?

Порадив би уважно прислухатися до себе і намагатися іти туди, де вам цікаво; займатися тим, що цікаво, і в жодному разі не ламати себе через коліно. Я можу вважати себе щасливою людиною, бо все життя займаюся улюбленою справою. Я свідомо обрав архіви, хоча мотиви для цього були не дуже, так би мовити, порядні. Можливо було б цікавіше, якби я сказав, що в мене з юнацтва була якась шалена пристрасть до науки, до архівів, що мене це дуже захоплювало, але я був би при цьому нещирим (шалена пристрасть у нас була до дівчат, спочатку на нашому курсі, потім до «новеньких», які з’являлися на нашому небосхилі щороку першого вересня). Ні, цього не було. Я просто не хотів до нестями вчителювати, не хотів в поті чола копати землю і не хотів займатися жодною справою, пов’язаною з комуністичною пропагандою. От і все. Я втікав від реалій, а втекти можна було або в музей, або в архів. У музеї було нецікаво (нехай не ображаються колеги-музейники), бо там у фондах є певна обмежена кількість експонатів, архіви ж, – вони невичерпні!

Резюмуючи поради: слухайте себе. І закохуйтесь!

 

Київ, червень-вересень 2019 р.

Записала Анжеліка Кумуржи <anzhelika_kumurzhy@ukr.net>

 

Кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки